Методична робота

“ Я  -  твоя, Україно, дитина.”


( Громадянське виховання учнів засобами поезії рідного краю.  Творчість Раїси Маренич.)


        Одним із основних завдань розвитку сучасної загальноосвітньої школи є виховання школяра як громадянина України, вільної, демократичної, життєво і соціально компетентної особистості, здатної здійснювати самостійний вибір і приймати відповідні рішення у різних життєвих ситуаціях.
        Громадянське виховання передбачає органічну єдність з історією та культурою народу, його мовою, народними традиціями та звичаями, що  забезпечують духовну єдність, наступність і спадкоємність поколінь.
         Виховання громадянина має бути спрямованим передусім на розвиток патріотизму - любові до свого народу, до Ураїни. З патріотизмом органічно поєднується національна самосвідомість громадян, що базується на національній ідентифікації, вбирає віру в духовні  сили своєї нації, її майбутнє; волю до праці на користь народу; вміння осмислювати моральні та культурні цінності, історію, звичаї, обряди, символіку; систему вчинків, що мотивуються любов’ю, вірою, волею, осмисленням відповідальності перед своєю нацією.
           Література рідного краю - це те невичерпне джерело громадянського виховання, яким повинен скористатися в своїй роботі кожен вчитель-філолог. “Щастя той у житті не пізнає, хто любив рідний край у півсили.” Ці слова Р.Маренич можуть стати епіграфом до будь-якого уроку з літератури рідного краю.
           Раїса Маренич народилася в місті Старий Оскол. Батько майбутньої поетеси був залізничником, тому в юності вона мандрувала з сім’єю по всьому колишньому Союзі. Батьки були вихідцями з України, любили співати українські пісні, а коли в залізничному клубі показували “Наталку Полтавку” чи “Сватання на Гончарівці,” Обов’язково йшли дивитися й дочку з собою брали. Тому для неї, яка спілкувалася з оточуючими російською мовою, українська стала змалечку близькою й зрозумілою.
           В 1961 році  сім’я переїхала до Кривого Рогу. Тут Раїса  вийшла заміж,
 народила й виростила двох синів. Працювала на Південному ГЗК, ветеран праці.
           Р. Маренич говорить, що людина схожа на сад. І буває таке, коли людська душа дозріває, як пізня яблуня, восени. Так трапилося і в неї. Її душа, вважає Раїса Сергіївна, дозріла пізно і перелилася в вірші - російською та українською мовами. Останніх - тим більше, чим глибше йде авторка в життєву осінь.
Не було в мене білої хати,
Де тулилися мальви до тину,
Та була українкою мати,
Я твоя - , Україно, дитина.
Зорі дивляться з ясного неба
На струнку посивілу тополю,
І нічого казати не треба,
Коли пісня хвилює до болю.
Хвилі Бугу із скелями грали,
Верби, наче дівчата, схилились.
Тут діди мої землю орали,
І батьки мої тут народились.


По степу вільний вітер гуляє,
Все шукає козацькі могили.
Щастя той у житті не пізнає,
Хто любив рідний край у півсили.
Що та осінь з деревами робить! -
У червонім намисті калина.
І тому моє серце говорить :
“ Я твоя, Україно, дитина.”
         Вірш “Не було в мене білої хати...”, які більшість з віршів Р.Маренич автобіографічний. Поетеса з великою ніжністю говорить про Україну-батьківщину своєї матері. “ До болю” хвилюють Раїсу українські пісні, українська природа ( білі хати, мальви, посивілі тополі, верби, червона калина). З гордістю говорить вона про те, що Україна - її мати, її Батьківщина. Хоча народилася і виросла Р.Маренич в іншій країні, та завжди відчувала дівчинка любов батьків до рідної землі, до української культури, і ця любов ще в дитинстві передалася Раїсі. Слова “ щастя той у житті не пізнає, хто любив рідний край у півсили...” можна вважати життєвим кредо поетеси.
          У наступному вірші  Р.Маренич звертається до історії Кривого Рогу. Слухаючи музику, вона уявляє історичні події, які розгортались на території сучасного парку імені газети “Правда”.


У дворі музучилища  грає хлопчина на флейті,
І зворушлива музика душу мою обійма.
Я стою біля каменя - літери віком не стерті -
Особливий куточок це, кращого в місті нема.
Нахилилися верби, припали аж до Саксагані,
А підмиті водою, тополі стоять в Інгульці.
Мабуть тут запорожці коней біля них розпрягали
І тримали мушкета чи, може,що інше в руці.
Вже вогонь пломенів, і куліш запашний був, як треба:
То чекав їх товариш, на око кривий в курені,
І дивилось на них криворіжжя майбутнього небо,
Під яким півжиття довелося прожити мені...
У дворі музучилища грає хлопчик на флейті...


        Детальна історія заснування міста Кривого Рогу відображена в вірші
“Начало”. Цю поезію написано за мотивами найпоширенішої легенди про виникнення нашого міста, в якій йдеться про козака Рога - “Кривого”, тобто кульгавого. За цією легендою козак Ріг заснував зимовник на чумацькому шляху, тут зупинялись козаки, щоб перепочити. Запорожця Рога зображено як героя, який постраждав від кулі під час бою з турками і як трудівника з “мозолистой рукой”.
 Купалось солнце утром в Саксагани,
 Сушило над водой льняные косы.
 Степь травы растилала под ногами,
 Пахучим чебрецом текла с откосов.
                            Чумацким трактом по бездорожью,
                             Где две степных в одну сливались речку,
                             Здесь начиналось когда-то Криворожье -
                             Сперва зимовник, а потом местечко.


                                                     Река-плутовка по камням плутала,
                                                     Бросалась в камыши и льнула к вербам.
                                                     Но где же было города начало
                                                     И кем был тот, кто поселился первым?
                                                                              Каким он был , тот запорожец Рог?
                                                                              Никто того не знает и не помнит.
                                                                           Чумацкий шлях вдоль Ингульца пролег,                                                                                                       
                                                                            Рог на шляху там выстроил зимовник.
 Курили трубки хлопцы не спеша -
 Спешить в пути далеком не пристало.
 Дразнил их вкусный запах кулеша,
 И шваркало на сковородке сало.
                  Гостить у друга было не впервой.
                  Отсыплет из мешка чумацкой соли.
                  - Ну как тебе живется здесь, “Кривой”?
                  - Живется вольно, словно ветру в поле.
                                     Когда волы свернут за бугорок
                                     Туда, где в степь протянется дорога,
                                      Достанет саблю запорожец Рог,
                                      Задумается, сидя у порога.
                                                       И вспомнится ему последний бой,
                                                       Турецкие кривые ятаганы.
                                                        И он потрет мозолистой рукой
                                                         Занывшую в ноге от пули рану.


              На відміну від легенди, яка розповідає нам про козака Рога, подаючи конкретні факти, вірш “Начало” - це поетична, романтична, написана з любов’ю до рідного міста, історія виникнення Криворіжжя.
              У наступному ліричному вірші “Я до тебе прийду...” також звучить любов до України, яка пов’язана для ліричної героїні з коханим чоловіком, у якого, як і в України “фіалково - співуча душа”. Коли читаєш поезію “ Я до тебе прийду...”, розумієш, що її написала щаслива жінка, яка знайшла особисте щастя на Україні і за це всією душею любить цю країну, яка стала для неї рідною матір’ю.
 Я до тебе прийду,
 Коли вітер розгонить тумани.
Я до тебе прийду,
Коли сонечко вип’є росу.
Я тобі принесу
Все найкраще, що стріну, коханий,
Я тобі мою ніжність
 Замріяних снів принесу.
 Буде день золотий,
 Будуть промені
 Пестить калину.
 Вже назустріч мені
 Яблунева зоря поспіша.
 Ти якби тільки знав,
 Як я щиро люблю Україну!
 Бо у неї твоя,
 Фіалково-співуча душа.


               Найважливішоюскладовою громадянської освіти є моральність особистості. Вона включає гуманістичні риси, що являють собою єдність національних і загальнолюдських цінностей: доброту, увагу, чуйність, милосердя, толерантність, совість, чесність, повагу, правдивість, працелюбність, справедливість, гідність, терпимість до людей. Саме про ці моральні якості йдеться у багатьох віршах Р.Маренич.


***
 Пам’ятаю те, як ви казали, мамо:
“Кожному життя готує власний шлях.
Не бажай грошей, бо їх завжди замало.
Вільні крила май, як той щасливий птах.
Не суди людей, ми всі слабкі та грішні,
А завинив сам, пробачення проси.
То ж нехай цвітуть на білім світі вишні,
І живе любов до ближнього в душі.”


***


Милосердя - що воно таке?
Не прожити вік, закривши очі.
Бо чиєсь жебрачество гірке,
Як і ти , так само їсти хоче.


Не жалій нікому доброти,
Хлібом поділись, нехай останнім.
То комусь в пригоді станеш ти,
Завтра хтось тобі в пригоді стане.


                      І знову в віршованих рядках ми чуємо голос щасливої людини, в житті якої настав жовтень - пора зрілості. “Непомітно промайнуло... калиновеє минуле” в житті ліричної героїні, але не згасла “любов до життя - “насолода, так щиро подарована мені!”


Гостює осінь у моєму місті.
І вже кружляє листя золоте,
І червоніє горобин намисто,
І сонце пізнім соняхом цвіте.


Так непомітно літо промайнуло,
І ще на рік постаршала Земля.
Моє ти калиновеє минуле,
Озвись до мене піснею здалля.


Шипоче вітер вікнам таємницю,
Що жовтень двері відчинив зимі.
І журавлям високе небо сниться,
Вони його торкаються крильми.




Зачарувала моє серце врода,
Заворожили промені ясні.
Життя любить - яка це насолода,
Так щиро подарована мені!




    В творчості Р. Маренич любов до України невід’ємно пов’язана зі знанням її історії, її культури. З дитинства чула дівчинка від матері українські пісні, близькою стала їй шевченківська мова, якою майстерно володіє поетеса.


Укрыла Днепр вечерняя заря,
Раскинув золотое покрывало.
Есть в Каневе могила Кобзаря,
Где я еще ни разу не бывала.
Но сердце так и тянется туда.
Я с детства помню песенные строки.
Звучат они бессмертно сквозь года,
Как гимн: “Реве та стогне Дніпр широкий”.
И кажется, я слышу чайки вскрик,
И взгляд не отведу от вольной сини.
И дорог мне шевченковский язык,
Хоть родилась и выросла в России.


     Неможлива любов до рідної країни без поваги і любові до своїх батьків, свого роду. Ми почали свою розповідь з вірша “Не було в мене білої хати...”, в якому Раїса Маренич говорить про історію свого роду, своє українське “коріння”, про діда, який орав землю. І закінчити хотілося б поезією, яка повертає нас до наших витоків, до “дідової старої біленької хати”, що стоїть у тому ж вишневому садку, де й колись, у роки нашого дитинства. Автор бажає усім українським людям, щоб наша країна, стала не тільки вільною, незалежною, але й “ясною” для людей, щоб жити в ній стало краще.
  Я бабине випроводжаю літо,
Дарують журавлі його зимі:
Летять птахи і їх дорослі діти,
Лишивши рідну землю під крильми, -
Святу, де народилась моя мати.
Сумують верби там біля води,
Там дідова стара біленька хата
В вишневі заховалася сади.
Там юність відзвеніла солов’ями,
І молодість схвильована пройшла,
Там, збуджена зеленими гаями,
Душа до щастя стежичку знайшла.
Стоїть в червоній хусточці калина
І сонця промені останні п’є.
Це щасття - є у мене Україна.
Радію, що і я у неї є.
Мої думки з Тарасовими схожі,
Люблю свою родину і пісні.
Пошли всім людям українським, Боже,
Не тільки вільні дні, а ще й ясні.